Богопосвячені миряни — це Церква першого контакту

Богопосвячені миряни — це Церква першого контакту

Комісія у справах душпастирства молоді РКЦ на  LVIII Світовий тиждень молитoв про покликання, який цього року відбудеться з 25 квітня по 1 травня, пропонує матеріали:

 

  1. Послання Святішого Отця Франциска
  2. Конспект катехези для молоді «Укрита дорога. Покликання до світського інституту.»
  3. «Покликання в Україні у 2020 році». Статистичні дані
  4. «Богопосвячені миряни». Презентація
  5. «Чин дів». Презентація

 

Свідчення про світське богопосвячене життя

 

Це сталося за місяць до моїх довічних обітів, на роботі. Я саме купила собі елегантний смарагдовий костюм із цієї нагоди, та й узагалі була на сьомому небі. Я сиділа за комп’ютером у нашій «конторці»; поруч зі мною друг також стукав по клавішах. Із цим другом я працювала сім років, а знайомі ми були ще зі студентської лави. Ні з того, ні з сього мене пробрало на відвертість:

— Петре, я хочу тобі щось сказати. Я належу до світського інституту, першого січня складаю довічні обіти.

Друг відірвав погляд від екрану і пробурив мене ним:

— Ти про що? Які обіти? Який інститут? Смієшся з мене, чи що?

Інший друг, який випадково дізнався, що я належу до інституту, сказав, що це несправедливо — я нічого не сказала, а йому навіть на думку не спало, він навіть почав задумуватися, чи його жінка теж часом не була колись у якомусь інституті (його жінка відреагувала: «Не була, але хотіла іти!»).

Я собі не вибрала такого покликання. Мене дратує, коли хтось каже, що я добре влаштувалася: з одного боку, не мушу прасувати чоловікові сорочки і не належу до ордену матерів-годувальниць, які встають уночі по десять разів до дитини, а з іншого — не ношу габіту, можу накладати макіяж, загоряти, носити модне вбрання та фарбувати волосся. Повторюю: це не мій вибір. Я була вибрана. Богом. Без жодних власних ініціатив чи заслуг. Що довше живу, то краще бачу, що стиль світського богопосвяченого життя «пошитий за моєю міркою». Я можу жити серед людей, і вони до мене не ставляться як до «іншої». Нормально працюю, складаю копійку до копійки, і мене турбує останнє підвищення цін. Я люблю випити хорошої кави в милому товаристві — навіть би келишок вина випила, але я абстинентка за власним вибором. Мені подобається подорожувати: колись давно я вирішила, що раз на рік відвідаю якесь нове місце (і це вдається!). Із задоволенням дивлюся історичні серіали НВО, «Тюдорів» і «Борджіа». Саме такою — з усім комплектом достоїнств і вад — я віддана Христові (це високі слова, знаю, але така правда). І ще я живу в Церкві — й у спільноті жінок, сестер, які дав мені Бог. Я щоденно ходжу на Месу, молюсь Бревіарій і Розарій, раз на рік беру участь у спільних реколекціях. У мене є настоятелька. Це мене не бентежить — це дає спокій і рівновагу в щоденних труднощах. Це допомагає розвиватися, веде до Бога. Біблійним словом життя на цей рік є для мене розповідь про боротьбу Якова з ангелом. І — золота думка з демотиваторів: «СТРАХ. Якщо вже не було його, коли ти починала йти, — не дозволь йому наздогнати тебе, коли наближаєшся до мети». Бажаю тобі мужності в боротьбі з життям, із собою та з Богом. Наприкінці на тебе чекає благословення.

 

 

У мене була колись подруга, яка вважала, що я повинна накладати макіяж, фарбувати волосся — і тоді чоловіки вишикуються до мене в чергу. Вона не розуміла, що бути самотньою людиною в світі — може бути власним вибором. І те, що я зараз сама, не означає, що ніколи не було ніякої людини, яка би звернула на мене увагу. Їй просто не вкладалося це в голові. Одного разу вона принесла косметику, замкнула мене в кабінеті логопеда і сказала: «Не вийдеш, поки я тебе не пофарбую». Я дозволила їй це зробити. Закінчивши, вона сказала: «Подивись, як ти гарно виглядаєш. Ти задоволена?» А я їй сказала: «Рито, головне, що задоволена ти, бо домоглася свого. Дозволь мені тепер піти до вбиральні, я вмиюся і повернуся до свого стилю». Вона застигла й ніколи більше на цю тему не розмовляла. Я маю таке враження, що й Церква в цьому питанні прониклася духом світу. Якщо жінка в певному віці незаміжня, її одразу вважають кимось гіршим за дружину, матір, черницю… Так я це відчуваю. Я погоджуюся, що інші мають право так думати. Я приймаю це в комплекті, з усім моїм покликанням. У мене на лобі не написано, хто я. Живу серед світу, і хоча ніхто про це не знає — я увесь час посвячена Богові. Раніше я не зовсім розуміла таке покликання. Я ставилась до нього як до чогось менш вартісного. Чому це життя таке приховане, чому по нас нічого не видно? Габіт — це, однак, знак супротиву. Коли вулицею іде жінка в габіті, то видно, що вона на конкретному боці, нічого не треба додавати. Після кількох років життя в інституті я дізналася, що, однак, щось по мені видно. Хтось, наприклад, просить помолитися, бо бачить, що я щоденно ходжу на Святу Месу. Хтось утримується від того, щоб розказати невластивий анекдот, бо за столом сиджу я. І це є для мене підтвердженням, що ми дуже потрібні в цьому світі. Люди потребують нашого свідчення, нашого радикалізму.

 

 

Про існування світських інститутів я дізналася в конфесіоналі від священника, який бачив мене вперше і який після короткої розмови дав мені це на роздуми. Він вручив також невеличку брошурку з інформацією про таку форму життя. Ідея мені дуже сподобалася. Я подумала, що Господь Бог насправді надзвичайний і що Він мав придумати врешті щось таке, щоб миряни могли цілковито присвятити себе Йому та допомагати Йому там, куди не дійте ні священник, ні чернець. Свідчення життя мирян — специфічне. Адже богопосвячені миряни — це Церква першого контакту! Вони виконують таку ж роль, як сімейний лікар, що відсилає до різноманітних спеціалістів залежно від потреби. Миряни доступніші. Завдяки своїй прихованості вони не створюють ніяких бар’єрів, не відлякують. Вони присутні в різних професіях і місцях, часом віддалених від Церкви. Тож я подумала, що такий спосіб життя може бути прекрасним. (…) Я інтенсивно шукала свою дорогу. Просила Святого Духа про світло, молилася про розпізнання покликання. Важливим елементом цих пошуків стала книжка «У серці світу» зі свідченнями різних богопосвячених мирян, а також з інформацією про всі світські інститути, що діяли в Польщі. Я погортала її. І знайшла інститут із кармелітською духовністю, «Еліанум».

— Тебе відразу прийняли до інституту?

— Перша зустріч полягала в розмові зі світлої пам’яті Розалією Глень, яка тоді була головною відповідальною.

— Тобто головно настоятелькою в «Еліанумі»?

— Так. Вона прийняла мене дуже тепло. Представила принципи життя Інституту. Запросила на щомісячні дні зосередження та канікулярні реколекції. Цікава річ: коли я вперше вирішила приїхати на день зосередження, виникли немислимі перешкоди. Це складно розповісти… Наприклад, я зазнала величезного духовного приниження: я відчувала, що ні до чого не надаюся, а вже напевно не надаюся до Інституту, що я ні з чим не даю ради, а дорога близькості з Богом — не для таких, як я. Це був страшний досвід. Я перемогла це якось і приїхала. Звірилась отцеві, який провадив той день зосередження, — що я не знаю, чи надаюся. А він показав мені спільноту: «Подивися праворуч, ліворуч — тут немає нікого надзвичайного, всі такі, як ти!» (сміх). Це мене втішило. І я залишилася.

З книги «Koscioł pierwszego kontaktu»

https://credo.pro/2021/04/288959
Юлія Завадська April 20, 2021 at 03:39PM CREDO https://credo.pro

Leave a Reply

Your email address will not be published.