Отець Андрій Бачинський: «Мені здавалося, що священники безсмертні»

Отець Андрій Бачинський: «Мені здавалося, що священники безсмертні»

Перший після війни священник, якого висвятили у львівській катедрі. 

У Львові, в Митрополичій базиліці Успіння Пресвятої Діви Марії, відбулася подячна Свята Меса за 30 років священства. Серед ювілярів — о.Андрій Бачинський, офіціал єпископського суду Київсько-Житомирської дієцезії, колишній настоятель львівської катедри. 

Священницькі свячення о.Андрій отримав із рук архієпископа Мар’яна Яворського, митрополита Львівського, 18 травня 1991 року. Він був першим після війни священником, якого висвятили у львівській катедрі. 

Отець Андрій Бачинський SDB поділився з  CREDO своїми спогадами: як і де відбувалася його священницька формація у ті складні часи, які перешкоди довелося здолати, щоби вступити до семінарії та хто вплинув на вибір його життєвого шляху. Також він розповів про перші тижні й місяці свого пресвітерського служіння у Львові.

 

 

 

— Як Ви прийняли таке відважне рішення у такі доволі непрості часи?

— Нічого надзвичайного у моєму житті не відбулося, ніякого об’явлення я теж не отримав, ніхто не пророкував мені, що я буду священником. Певно, середовище, у якому я жив, найбільше вплинуло на те, що я завжди хотів бути священником. Багато людей, які залишилися після війни у Львові, розповідали про чудові біографії інших священників, хто вже помер або загинув, про тих, хто був змушений виїхати до Польщі, і про тих, які повернулися і включилися в душпастирство. Мені дуже хотілося бути одним із них. Мене це приваблювало. Їхня шляхетність пробуджувала і в мені такі шляхетні прагнення. Хотілося бути одним із них. Вони у своєму житті щось зробили, а я що зроблю, що по собі залишу? Крім того, було багато священників, яких я пам’ятаю, хто був для мене прикладом священницького життя. Перш за все, якщо говорити про Львів і катедру, це о.Рафал Керницький та о.Людвік Камілевський. 

Але найбільше на мене вплинула одна подія. Мені тоді було років 10, це був приблизно 1974 рік; я з батьками був на похороні одного старенького священника. Його звали о.Зиґмунт Галунєвич (потім виявилося, що він мене хрестив). І о.Рафал Керницький, тодішній настоятель катедри, сказав на кладовищі під час проповіді такі слова: «Чи буде хтось, хто мене похоронить?» Він залишився один і хоронив останнього священника у Львові. Мені тоді було дуже дивно таке чути. Що він таке каже? Мені здавалося, що священники безсмертні і що вони завжди є, і завжди звідкілясь беруться. Потім, підростаючи, я зрозумів, у чому справа. Це були початки бажання стати священником і воно дозрівало, але стикалося із певними труднощами. Не було семінарії; єдина можливість вивчитися була у Ризі, а це тяжко; це не для мене. І я так відсував цю думку. Потім служба в радянській армії. Потім треба було якусь професію здобути. Роки йшли. Але я побачив, що одному вдалося, другому вдалося… Потім мені до рук потрапила книжка св.Августина, і я там вичитав: «Могли інші — зможеш і ти». Це він до себе сказав, а я собі взяв це близько до серця, і так почалося. 

 

— Якими були початки навчання в семінарії?

— Я після армії працював кочегаром і ходив на приватні заняття з латини та грецької мови, з думкою, що, може, це мені згодиться, «якби що». Крім того, я пішов до уповноваженого з питань релігії і подав заяву. Але він, розпитавши, хто я і звідки, порадив не витрачати часу і дати собі спокій із тими спробами потрапити до Риги в семінарію. Він мені тоді сказав, що я там кар’єри не зроблю. Не знаю, що він мав на увазі — Церкву, семінарію чи життя, але мене це і не цікавило. Я хотів бути священником, а не робити кар’єру. Отець Рафал мені порадив частіше приходити до того чиновника і про себе нагадувати, бо без його дозволу ректор семінарії мене не зможе прийняти. І я ходив кожного місяця. Він мене як бачив у приймальні, то виходив через чорний хід. 

Я ходив так цілий рік. А потім вирішив, що треба їхати в Латвію. Дехто вже так робив, і я за їхнім прикладом теж вирішив, що треба спробувати. І поїхав. Із великими труднощами, але все ж вдалося прописатися. Цілий рік я працював на різних роботах, вивчав мову, тоді прийшов до уповноваженого у справах релігії — але вже в Латвії, отримав дозвіл, і мене прийняли до семінарії. Ми мали мету і йшли до неї. Ці перешкоди нас загартовували. Були й такі, що передумали, не вступили до семінарії, хоча й отримали дозвіл. Різне бувало. 

Перші роки мені було легше, бо я знав мову. Тим, хто приходив безпосередньо з України, було набагато важче. Потім керівництво семінарії почало впроваджувати російську мову навчання, але латиської все одно було багато. Було також зрозуміло, що всі, хто закінчить семінарію в Латвії, залишаться там душпастирювати. Це були часи, коли годі було й мріяти, що повернешся в Україну. 

 

— Як стало можливим повернення?

— Почали відбуватися політичні зміни. Латвія відділилася від Союзу. В УкраїніП офіційно відновив структуру Церкви, призначив єпископів, і всі зрозуміли, що ми повертаємось додому. Ці зміни випали на мій останній рік навчання, що полегшувало мою ситуацію. Іншим треба було шукати семінарію, щоб довчитися: хтось поїхав до Гродна у Білорусі, хтось у Польщу. 

 

— Як так сталося, що Ви салезіянин, адже навчалися у дієцезіяльній семінарії?

— Нас було 107 і 70 належало до різних згромаджень. Керівництво заплющувало на це очі, хоч і розуміло, що деякі кандидати вже пройшли свою формацію, отже, належать до якогось ордену чи згромадження. А згромадження й ордени були заборонені державою, тобто мати таких студентів — це був мало не кримінал і влада могла закрити семінарію, якби дізналися, що там навчаються представники чернечих орденів. Дехто розпізнавав своє покликання до якогось згромадження під час навчання — так було зі мною. Я познайомився із салезіянцями в Латвії і приєднався. 

 

— Ви повернулися в Україну, вже маючи дияконські свячення.

— Так. Я отримав їх у Латвії в 1990 році. В Україну ми приїхали у такий час, коли Союз уже був на межі розпаду і папа Йоан Павло ІІ, який призначив єпископів та відновив структури Церкви, дав цьому поштовх. Тож після Великодня ми вже не повернулися до Риги. Нас було шестеро дияконів з України. Загалом з України на курсі було 16 чоловік. 

 

— Що було найважчим під час навчання?

— Ностальгія за домом. Латвія не вся католицька; а та частина, яка католицька, відрізняється від «нашого» католицизму, якщо йдеться про звичаї, традиції, молитви. Все, що ти виніс із родинного дому й парафії, поверталося відлунням: «О! А в нас Рорати по-іншому. А травневі богослужіння — не так…» І це було трохи важко. 

 

— Перші місяці після свячень, якими були?

— В суботу 18 травня о 10 годині ранку були свячення. Дуже добре це пам’ятаю. 19 травня була Приміційна Меса. То була урочистість Зіслання Святого Духа. А в понеділок о.Рафал включив мене у «графік» — і я вже мав три похорони, кілька годин сповіді, і так цілий тиждень. А в цей самий час розпочалася підготовка до паломництва на зустріч із папою Йоаном Павлом ІІ в Любачеві. Треба було зайнятися паперовими формальностями. Багато було бюрократії. Нас було мало і просто не було когось іншого, щоб доручити цю роботу, тому доручили мені. А душпастирську роботу ніхто не скасував. Але тоді не думалося, а чому я то маю робити: просто брали і робили те, що треба. Ну бо хто?

 

— Як виглядали початки служіння у Львові?

— Коли приходила неділя, перша п’ятниця чи якесь свято, то священники, які в той час працювали при катедрі, їхали кожний на три-п’ять так званих доїздів: по місцевостях, де віддали храм, де були парафіяни, але не було священника. Весь радянський період вони приїжджали до катедри (або не приїжджали), а тепер чекали, щоби священник приїхав до них. Із транспортом було погано, бо це був початок 90-х — розруха, бідність… Хтось один залишався в катедрі й мав усі Служби, сповіді, похорони, хрещення, а решта двоє-троє виїжджали. Потім мінялися. Куди я тільки не їздив! — і Винники, і Новий Яричів, Куровичі, Перемишляни, Дунаїв і Бібрка… А якось, пам’ятаю, о.Рафал каже: «Ти там їдеш до Куровичів, то ще по дорозі заїдь до Великого Любіня». Він добре знав, що це взагалі не по дорозі. Але не мав кого послати…

Коли ми починали, то думали, що врешті настала свобода релігії, що люд Божий, який так довго був без Бога, тепер до Нього прийде, а ми будемо мостом, який їм допоможе Бога зустріти. Люди спраглі Бога, і з року на рік буде підйом, буде повернення до джерел… На початку так і було. А потім різні фактори на це вплинули — і ті, на кого ми робили «ставку» і сподівалися, що з них щось виросте, кудись поділися, або поводились зовсім недобре, або виїжджали, ба навіть змінювали погляд на життя і на віру… Були такі неочікувані фіаско.

 

— Минуло 30 років священства. Варто було?

— Ну ясно! Навіть якби нас було ще менше, ніж сьогодні є, то все одно варто!

https://credo.pro/2021/06/293311

Leave a Reply

Your email address will not be published.