Помер будівничий храму зі сміття

28 листопада 2021 р. у віці 96 років у своєму рідному містечку Мехорада-дель-Кампо, що неподалік Мадрида, помер «Дон Хусто» Ґальєґо Мартінес — творець «собору зі сміття».

Про це повідомила іспанська телевізійна станція «Telemadrid».

Цей чоловік, який так і не став монахом, з 1961 р. майже повністю власноруч будував храм. 9 листопада 2021 р., незадовго до своєї смерті, він передав цю величезну будівлю, яку в народі називають «собором Хусто», благодійній організації «Mensajeros de la Paz» («Посланці миру»), яка взялася завершити справу його життя. Будівля має 55 метрів завдовжки, 25 метрів завширшки і 35 метрів заввишки; дві західні вежі мають бути 58 метрів заввишки.

 

 

Хусто Ґальєґо Мартінес народився 20 вересня 1925 р. в Мехорада-дель-Кампо неподалік Мадрида в селянській сім’ї. У 27 років вступив до монастиря трапістів у Санта-Марія-де Уерта в провінції Сорія, але не склав довічних обітів через те, що 1961 р. захворів на туберкульоз і був змушений покинути монастир, щоб не заразити братів. Під час хвороби він пообіцяв Богові та Божій Матері, що як одужає, то сам збудує храм на Її честь.

 

 

І справді, вимоливши здоров’я, Хусто повернувся не до монастиря, а додому, і на ділянці, успадкованій від батьків, почав будувати Божий дім. Бо дотримувався принципу: насамперед служити Богові, потім людям, і аж потім — собі. Він робив це майже повністю власними руками, не закінчуючи жодного навчання в цій галузі й без будь-якого будівельного чи теслярського досвіду; без будівельних планів та ескізів, без крану та спеціальної техніки; через громадянську війну в Іспанії 1936 р. йому навіть довелося покинути навчання в початковій школі. У нього також не було підтримки з боку Католицької Церкви. Будівельними матеріалами служили тільки вторсировина й відходи.

 

 

Після його смерті не знайшли жодних планів чи проєктів, які би стосувалися його роботи, бо Хусто Ґальєго казав, що у нього «все в голові». Він розповідав тим, хто його відвідував, що необхідні знання здобув завдяки старим книжкам про собори та замки; при цьому деякі з них були написані латиною.

 

 

Більшість використаних ним матеріалів були переробленою сировиною. Хусто уживав як предмети щоденного вжитку, так і відходи, які викидали будівельні фірми й цегельний завод, розташований поблизу. Це були, наприклад, стара, зношена цегла, відновлений профнастил, пластикові пляшки чи автомобільні запчастини. Заповнені дощові ринви він переробляв на вхідні сходи до храму, діжки з-під мастила та старі бензобаки — на форми для колон чи бетонних бордюрів. Також як будівельний матеріал Хусто використовував, зокрема, старі афіші зі стадіону «Реал Мадрид». Він сам проєктував усі елементи, віконні мозаїки з кольорових розплавлених гранул, різноманітні витончені конструкції.

 

 

У 2005 р. він знявся в телевізійній рекламі фірми напоїв «Aquarius», за що отримав 30 тис. євро, але три дні не міг працювати над своїм дітищем.

Оскільки будівля швидко поглинула батьківський спадок, а також гроші від продажу частини родинного маєтку, Гальєго міг розраховувати тільки на себе і на пожертви. Час від часу йому допомагали племінники, яких у нього було шестеро, а також, спонтанно, різні волонтери. Під час канікул з’являлися студенти, школярі та місцеві мешканці. У крайньому разі він наймав спеціалістів, яким платив сам. А крім цього, ентузіасти з Іспанії та з-закордону збирали для нього кошти. Нью-Йоркський музей сучасного мистецтва (Museum of Modern Art) присвятив Хусто Мартінесові спеціальну виставку.

 

 

Протягом усіх років роботи майстер був зосереджений тільки на ній і не любив розмовляти. «Киньте щось у коробку», — бурмотів він відвідувачам, коли ті підходили до нього і могли заважати йому працювати. Нарікав, що люди завжди хочуть розмовляти. Постійно повторював: те, що він проєктує, малює, будує — і є тим, що він має сказати. Натхненням для Хусто була римська базиліка св. Петра та європейські замки і храми, переважно середньовічні. Він обрав романський стиль, бо знав, що його життя надто коротке для витонченого барокового чи готичного оздоблення. Власноруч малював прості вітражі, які сьогодні надають інтер’єру цієї апокаліптичної будівлі незвичної, теплої чарівності.

 

 

Ґальєґо Мартінес жив зі своєю сестрою поблизу собору аж до смерті.

Він постійно повторював собі, що «шлях здолає той, хто іде». Понад 50 років він вставав о 4:30 і до шостої вечора був у своєму храмі. Місцеві мешканці називали Ґальєґо Мартінеса «El Loco» — божевільний, або, трохи ніжніше, «Дон Хусто». У квітні 2021 р. він отримав медаль Улюбленого Сина (Hijo Predilecto) своєї малої батьківщини.

 

 

Його творіння має 50 метрів завдовжки, 20 метрів завширшки, а висота залізного куполу — майже 40 метрів. І хоча стіни будівлі вже закінчені  а над головним нефом височіють 12 веж, Дон Хусто певної миті зрозумів, що вже не в змозі сам закінчити свою справу.

 

 

Окрім того, що він передав собор у власність благодійній організації, майбутнє незакінченого храму не відоме. У Ґальєґо Мартінеса ніколи не було дозволу на його будівлю. А після десятиліть повної імпровізації навряд чи вдасться проводити регулярну будівельну інспекцію. Один лиш підйом сходами вимагає обережності та вправності навіть у здорових людей.

 

 

«Тож хто приїде сюди в майбутньому — паломники чи екскаватори?» — замислюється у своєму листуванні німецька католицька агенція KNA, зазначаючи водночас, що Дон Хусто хотів би, щоб його поховали в його храмі.

 

 

 

Переклад CREDO за матеріалами: КАІ / Aleteia

https://credo.pro/2021/12/306107

Leave a Reply

Your email address will not be published.