У Києві презентували книжку Дмитра Антонюка «Римо-католицькі кляштори в Україні»

У Києві презентували книжку Дмитра Антонюка «Римо-католицькі кляштори в Україні»

4 червня 2021 року в Києві відбулася презентація книжки «Римо-католицькі кляштори України». Видання присвячене сакрально-архітектурній та культурній спадщині Католицької Церкви в України за багато століть: від часів святого Гіацинта (Яцека) Одровонжа до початку ХХ століття.

Її автор, Дмитро Антонюк — журналіст, краєзнавець і мандрівник, — збирав матеріал для книжки протягом довгих років. Він особисто відвідав кожну з описаних пам’яток сакральної архітектури. Книжка мала вийти друком ще 2013 року, однак через різні обставини побачила світ лише цьогоріч. За цей час автор встиг розширити і доповнити зібрану раніше інформацію.

 

Фото: Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека імені В.Г. Заболотного

 

«Сам я не римо-католик, — каже Дмитро. — Я був охрещений у Православній Церкві — таємно, ще за радянських часів, удома у священника. Але Римо-Католицька Церква для мене так само рідна, і я так само чудово почуваюся в римо-католицькому храмі, як у православному або греко-католицькому. Мені там просто добре».

«Чому темою моєї книжки стали саме римо-католицькі кляштори? Мене завжди, ще з юності, захоплювало різноманіття чернечих орденів Римо-Католицької Церкви, їхні розмаїті габіти й герби, — розповідає автор. — Тому я вирішив дати у своїй книжці коротку історичну довідку про всі згадані в ній ордени, які діяли на території України».

 

Фото: Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека імені В.Г. Заболотного

У виданні «Римо-католицькі кляштори в Україні» зібрано інформацію про римо-католицькі монастирі на території України, побудовані до 1917 року (або до 1939 року, якщо мова про території за Збручем, куди комуністична влада прийшла згодом). У книжці представлені як чинні монастирі, так і ті, що перебувають під загрозою остаточного знищення через занедбаність і байдужість. «Метою цієї книжки було, по-перше, показати актуальний стан цих пам’яток, бо деякі з них, на жаль, у дуже поганому стані й за кілька років їх може вже не бути. А по-друге — заохотити людей до мандрівок власною країною, щоб вони самі захотіли поїхати і побачити те, про що прочитали».

 

 

 

Намагаючись привернути увагу до римо-католицької спадщини, Дмитро сподівається бодай на те, що відповідні культурні інституції займуться консервацією того, що ще залишилося, поки воно остаточно не зникло, адже від деяких монастирів стоять уже самі стіни. «Сьогодні серед краєзнавців часто порушується тема того, що буде далі з об’єктами, які підлягають реставрації, — каже Дмитро Антонюк. — Але їх потрібно комусь під щось передати, бо руйнуються саме ті об’єкти, в яких немає господарів. Наприклад, єзуїтський монастир у Житомирі — це найстаріша будівля міста, і це просто ганьба, що в самому центрі на Замковій горі стоїть просто сумна руїна, до якої навіть заходити небезпечно. А там колись був єзуїтський колегіум і кляштор, згодом — монастир отців-лазаристів».

 

 

На окрему увагу в книжці заслуговують «проблемні» приклади колишніх римо-католицьких монастирів, які після розпаду Радянського Союзу опинилися в руках інших християнських деномінацій (через що нерідко страждав їхній автентичний архітектурний стиль), а також тих, що втратили свою первинну функцію через комуністичні гоніння на Церкву — вони перетворились на клуби, психіатричні лікарні, органні зали тощо.

 

 

Дмитро вже не перше десятиліття мандрує Україною, досліджуючи зокрема римо-католицьку історичну спадщину, яку вважає невід’ємною частиною української культури. «Моєю першою самостійною мандрівкою був виїзд до санктуарію Божої Матері Бердичівської взимку 1992 року, — розповідає він. — Ми з другом поїхали електричкою не до самого Бердичева, а до селища Комсомольського (тепер йому повернули історичну назву Махнівка). Я прочитав у журналі, що в цьому селищі був бернардинський монастир і замок, але коли ми туди приїхали — нічого не знайшли, тому ми вирішили йти пішки до Бердичева. У 90-ті роки була серйозна криза з бензином, тому годі було сподіватися на автобус. Я досі пам’ятаю, як тоді виглядав санктуарій: перед його фасадом були суцільні діри, крізь які було видно підземелля; ми навіть залізли тоді в одну з веж старовинними іржавими сходами. Ми не знайшли нікого з отців-кармелітів, натомість зустріли якусь бабцю, яка привела нас додому, напоїла чаєм і показала старовинні поштівки з видами Бердичева. Для мене мандрівки — це завжди зустріч не лише з пам’ятками, а передусім із людьми, тому я з теплом згадую такі випадки».

 

 

Раніше Дмитро Антонюк уже написав книжку «Польські замки і резиденції України», присвячену польській історико-архітектурній спадщині на українських теренах. Серед його подальших планів — книжка про видатні римо-католицькі кафедральні собори України. Нещодавно Дмитра також запросили стати автором путівника по Camino Podolico — Подільському шляху святого Якова, який пов’язуватиме Вінницю і Кам’янець-Подільський. Дорога пролягатиме через місця, згадані у книжці «Римо-католицькі кляштори в Україні», зокрема через Бар, де збереглися аж три римо-католицькі монастирі.

 

https://credo.pro/2021/06/293193

Leave a Reply

Your email address will not be published.