Відірвати себе від створінь, щоб підніматись до Бога

До Року св. Йосифа пропонуємо вам роздуми о.Ришарда Федерчика — частини його книжки «Під опікою святого Йосифа».

 

 

Розділ V: Відірвати себе від створінь, щоб підніматись до Бога

 «Тими днями Марія, зібравшися, пустилася швидко в дорогу в гірську околицю, в місто Юди. Увійшла вона в дім Захарії і привітала Єлисавету» (Лк 1, 39-40). Ось так Євангеліє від св. Луки вказує наступну після Благовіщення подію з життя Пресвятої Діви Марії: подію, в якій будемо намагатися віднайти якийсь слід із життя св. Йосифа. Він увесь прихований у житті Ісуса і Марії.

«Пустилася швидко в дорогу в гірську околицю, в місто Юди…» — так говорить Євангеліє. Пішла до міста: тут ідеться про Айн-Карім, розташоване на відстані 7 км на захід від Єрусалима. Там жив Захарія зі своєю дружиною Єлизаветою. Це саме до них «пустилася швидко в дорогу» Марія. Вона дізналася від Ангела Гавриїла, що Єлизавета, Її родичка, чекає на дитину. Марія розуміла, що Єлизавета потребує Її допомоги, Її підтримки, адже, за словами Ангела, «вона також у своїй старості зачала сина» (Лк 1, 36а). Кожна жінка потребує підтримки і допомоги, коли чекає на народження дитини. Єлизавета особливо потребувала допомоги: була в похилому віці! Це тому Марія, не вагаючись, відразу ж «пустилася швидко в дорогу»… Не вагаючись — бо було чого вагатись.

Айн-Карім, до якого прямувала Марія, лежав на відстані 150 км від Назарета. Цю дорогу можна було подолати за 4-5 днів. Вона вела через небезпечну, гористу місцевість. Небезпечну з багатьох причин: мандрівникам загрожували дикі звірі, мародерські банди в горах, можна було зустріти римських окупантів, які могли по різному повестися. І, зрештою, велика відстань і довгий час подорожі були насправді чимось небезпечним для самотньої молодої дівчини.

 

«Пустилася швидко в дорогу» — каже Святе Письмо. З цього випливало би, що, не зважаючи ні на що, Вона пішла сама. Можемо цьому дивуватися, можемо цим захоплюватись. Але для нас, які шукаємо сліди життя Її Обручника, важливішими є попередні слова: «зібравшися, пустилася швидко в дорогу» (Лк 1, 39а). Перш ніж вирушити, Вона збиралася. Ми розуміємо під цим приготування до подорожі, приготування одягу, їжу. Але не лише це! Ми можемо зрозуміти це збирання, приготування, як отримання згоди на подорож. Адже Вона не могла піти без згоди батьків, Йоакима й Анни, бо жила ще в їхньому домі. Марія не могла піти без згоди Йосифа, без відома того, котрий уже був Її чоловіком. Очевидно, що між ними відбулася розмова, в якій Марія повідомила Йосифа про своє рішення негайно піти до Єлизавети. Про цю зустріч жодні джерела нічого не говорять, але в уяві можемо побачити цю сцену, побачити здивовані очі Йосифа, сповнені запитань, переповнені страху за Марію. Чи він питав Її про щось? Можемо припустити, що питав. Напевно запитав Її про те, про що й ми запитали б на його місці: для чого хочеш піти?

Що Вона йому відповіла? Чи могла сказати правду — дізналася від ангела про те, що Єлизавета вагітна, що потребує допомоги? А навіть якщо якось це пояснила, могли виникнути подальші запитання:

Чи мусиш іти?
Чи справді Ти там необхідна?
Чи немає інших людей, які б допомогли Єлизаветі?

Ці запитання, якби пролунали, були обґрунтовані. Єлизавета мала чоловіка, багато родичів, друзів, сусідів. Підтвердження цього дає само Євангеліє.

«Тим часом настав Єлисаветі час родити, і вона вродила сина. Її сусіди та родина почули, що Господь виявив їй своє велике милосердя, і радувалися з нею» (Лк 1, 57-58).

І ще одне запитання св. Йосифа, про яке можемо здогадуватися: чому Ти хочеш піти одна? Маємо право припускати, що така розмова відбулася. Тоді ступінь залежності дружини від чоловіка був до такої міри великий, що Марія не могла залишити Назарет на довший період часу, піти в подорож, без згоди чоловіка — Йосифа. Отже, така зустріч мусила відбутися. Запитання св. Йосифа, про які ми щойно подумали, нам підказує уява; не знаємо також змісту тієї розмови, але знаємо її наслідок.

Євангеліє говорить: «Марія, зібравшися, пустилася швидко в дорогу…» (Лк 1, 39а). Отже, Марія отримала згоду свого Обручника. Святий Йосиф погодився, попри те, що міг не знати точно мети цієї подорожі. А якби навіть знав, міг би бути переконаним, що вона не є необхідною (Єлизаветі б допомогли інші люди). Він погодився, щоб Марія пішла сама, хоча можемо припускати, що він дуже прагнув Її супроводжувати, бути з Нею, оберігати Її. Він погодився, хоча його серце, може, тремтіло від тривоги за Її долю, за Її життя, адже він мав знати про небезпеки цієї далекої, довгої подорожі.

Він погодився, бо, найімовірніше, побачив у Її очах погляд Бога; в Її поставі відчув Його присутність, у Її словах почув голос Бога. Голос, який уже раз зажадав від нього жертви зі своїх подружніх прав, із бажання бути батьком Сина-Месії. Святий Йосиф уже раз переламав себе, вже раз здійснив битву з собою самим, уже звик сліпо слухатися цього Голосу всупереч собі, всупереч своєму розуму, всупереч своєму пізнанню…

Він погодився на самотню подорож Марії, хоча боявся, що втратить Ту, яку полюбив, для якої прийняв целібат. Адже він міг припускати, що Марія може загинути в цій самотній, небезпечній, важкій подорожі. Можливо, він прийняв Її прохання як заклик Бога скласти і з Неї жертву — жертву з любові до Неї.

Марія говорила: дозволь мені піти до родички Єлизавети!

А Йосиф почув у Її словах жадання Творця: склади Мені жертву з Тієї, на яку дивишся, яку любиш… Постав Мене понад Нею. Любов до Мене — понад любов до Неї.

Сьогодні ми знаємо, що Йосиф не втратив ані Сина-Месію, ані Марію. Сьогодні ми знаємо, що Бог, жадаючи цих жертв, готував Йосифа до тих надзвичайних завдань, які хотів йому довірити. Сьогодні ми знаємо…

Але тоді він не знав. І коли вимовив слова згоди, це мусили бути слова жертви — отже, сповнені болю. Але водночас це були слова, які говорили про його вірність Богу, вірність Його закликам.

Марія, отримавши згоду, відходить.

Давайте спробуємо своїм серцем, уявою вникнути в цю сцену: Йосиф стоїть як вкопаний, вслухаючись у відлуння Її кроків, які дедалі більше віддаляються, вдивляючись у Її постать. Він бачить Її щораз гірше, бо відстань дедалі більша, бо Її образ розмитий слізьми. Йосиф відчуває, як сильно б’ється його серце, як усе в ньому кричить — ти бачиш Її востаннє!

Він стоїть, пригнічений цією новою вимогою Бога, цією новою, наступною своєю жертвою…

 

Жертва — sacrificium — sacrum facere: жертвувати, чинити святим, — це у своєму серці повертати належну ієрархію цінностей. Це — ставити Бога на належне Його місце, вище за створіння. Спочатку Він, Творець, а потім створіння. Ми уже говорили, що Бог постійно жадає від людини жертв, щоб вона відривалася від створінь і керувала себе до Нього. Ми говорили, що умовою спасіння, умовою приналежності до Бога, посідання Його, є відірватися від створінь. Бог у мені буде лише настільки, наскільки я звільню своє серце від земних прив’язань.

Склади в жертву свого єдиного сина, якого любиш, — зажадав Бог від Авраама. Склади в жертву те, що тобі належить за людськими законами, за законом природи, живи в целібаті — зажадав Бог від св. Йосифа.

Склади в жертву себе, усе, що ти маєш і чим ти є, усі свої плани й амбіції — жадає Бог від кожного з нас. У цих жаданнях, скерованих до Авраама, св. Йосифа і до мене Бог звертається, розраховуючи на мій вільний вибір, на моє вільне рішення. Акт жертви, те, що вона відбудеться, — залежить від мене; я неначе маю її «створити». Бог чекає на це моє діяння. Він дуже прагне, щоб це настало, щоб я почав жертвувати, чинити себе святим. Але людина не завжди слухає Божого заклику, не схильна до жертв, бо жертва болить, бо страждання є невід’ємним чинником відривання від створінь і піднесення до Бога… Людина боїться страждання — тому уникає жертв. Не хоче відриватися від створінь, бо це боляче.

Якщо людина не здобудеться на жертву, на цей болісний процес злету до Бога, відривання себе від створінь, тоді на неї чекає засудження. На неї чекає вічне приростання до себе самої, до створінь, вічна закоханість у себе саму, вічна відірваність від Бога. Чи Бог, наш найкращий Отець, може спокійно на це дивитися? Ні! І не дивиться спокійно.

Звернімо увагу, що ціле наше земне життя так заплановане Богом, що воно є одним великим зовом, одним великим воланням відриватися від створінь, злітати до Бога. Ціле наше життя, з волі найкращого Бога, усе, що ми переживаємо, весь час свідчить про мізерність, нетривалість створінь, про їх злиденність та про велич і красу Бога. Це з волі Бога ми постійно втрачаємо створіння, постійно створіння вислизають з наших рук, ми стаємо свідками їхньої минущості.

«Panta rei» — так написав філософ. «Усе тече». Неможливо двічі увійти в ту саму річку, вона кожну мить інша. Заради нашого блага Бог наказує нам постійно переживати мізерність і тимчасовість, марноту створінь; ми переживаємо це все життя, від дитинства до старості. Людина постійно страждає і плаче.

Спочатку плаче, бо дивиться на м’ячик, який луснув, а потім — коли переживає зраду приятеля, зраду чоловіка чи дружини… невдячність і підлість другої людини;

коли дивиться на свій палаючий дім, який будувала багато років;

на своє обличчя, знищене життям;

на труну коханої людини;

врешті переживає своє страждання, свою хворобу, своє очікування смерті…

Сльози і біль, біль і сльози, страждання, проминання

Це невід’ємна нитка в пасмі нашого життя. Вплітає її сам Бог, наш найкращий, найулюбленіший Отець. Він так чинить, щоб нас наче змусити відриватися від створінь, здійматися над ними до Нього, до освячення себе — просто до жертви. Так Він хоче врятувати нас від згуби, від засудження.

Марія стала перед Йосифом, щоб попросити його про згоду на подорож до Айн-Каріма. Йосиф розумів, що це заклик Бога до жертви, — але жертви, яка мала бути вже не наслідком його рішення, його вибору, а мала полягати на акцептації, на прийнятті того, що приготував Бог, що приносило життя.

Йосиф сказав своє «так», прийняв те, що Бог вплів у його долю. І так сталося — так могло статися — лише тому, що він уже раніше співпрацював із Богом, що вже раніше на Божий заклик склав жертву: з власної волі, з власного вибору.

Тепер він був здатний до цієї жертви, бо вже раніше його воля була занурена у волі Бога, співбриніла з нею.

Якби Йосиф раніше добровільно не склав у жертву свого бажання бути батьком Сина-Месії, чи був би він здатним до цієї жертви? Мабуть, ні. І тоді прохання Марії — а, говорячи інакше, Божий заклик поставити любов до Бога вище за любов до Нареченої — не наблизило б його до Творця, а радше віддалило би від Нього.

Так само, як від Йосифа, так і від мене Бог жадає добровільних жертв, добровільного відривання від створінь. Жадає також від мене акцептації, приймання жертв, які несе життя, які Він ставить на моїй дорозі. Тільки тоді, коли буде потрібно скласти ці жертви, я зможу, як св. Йосиф, сказати своє «так», — якщо раніше внутрішньо, так як він, буду старатися прив’язати своє серце до Бога і звільнитися від земних прив’язань… Інакше мені загрожує бунт проти того, що несе трудне життя. Загрожує мені те, що, кажучи «ні» закликам до жертви, які несе щоденність, я ставатиму щораз віддаленішим від Бога…

Тепер я поволі втрачаю усе, що створене; це розтягнуте в часі. В Божих задумах це має мене приготувати до тієї єдиної, найважливішої миті: миті смерті, коли я раптово втрачу все, що є в житті, разом із самим цим життям. Ця мить важлива, «найважливіша»; від неї залежить наша вічність. Спробуймо подивитися на неї крізь призму розставання Йосифа з Марією. Знайдемо тут певні спільні елементи.

Йосиф стояв, вслухаючись у відлуння кроків Марії, що віддалялася. Буду і я в ту мить жадібно слухати голосів світу створінь, які віддаляються.

Йосиф дивився на Її постать, що віддалялася, бачив її щораз гірше, бо відстань ставала щораз більша, бо Її образ розмивали сльози.

Розмитий, туманний образ світу є участю кожного помираючого, буде і моєю!

Святий Йосиф відчував, як сильно б’ється його серце, як усе в ньому кричить: бачиш Її востаннє!

Мені бракуватиме дихання, моє серце буде зупинятися, мене огорне предивний страх, ціла моя істота кричатиме: бачиш і чуєш усе це востаннє!

Йосиф сказав «так». Чи і я тоді також зможу сказати Богу «так»? Зможу — якщо зараз, хвилина за хвилиною, день за днем відриваю моє серце від себе, від створінь; якщо постійно вириваюся до Бога.

А якщо інакше? Якщо я закоханий у себе, скрізь шукаю себе, якщо постійно бунтую проти тих малих, дрібних негараздів, які Бог ставить на моїй дорозі, якщо навіть їх не можу прийняти? То чи прийму, чи акцептуватиму те раптове, абсолютне перекреслення, відірвання мене від створінь, яке настане в момент смерті?… Це дуже сумнівно. Швидше за все — мабуть, ні!

Мені загрожуватиме річ страшна, найстрашніша з можливих — що саме тоді я повторю за сатаною: ні! Не буду Тобі служити! Кину Богу в лице оте тверде «ні!» Що на мене тоді чекає? Якою буде моя вічна доля?

 

Боже, заклинаю Тебе через заступництво св. Йосифа, покровителя доброї смерті: вбережи мене від цього, за всяку ціну. Дай мені розуміння необхідності жертви, дай мені сили, щоб я умів скрізь і завжди перекреслювати себе, відриватися від створінь, підноситись постійно до Тебе!

 

 

https://credo.pro/2021/10/301997

Leave a Reply

Your email address will not be published.